Що ви не знали про «Меджибіж»: історія, сучасність, плани і таємниці від першої особи

Напевне кожному мешканцю Хмельниччини відомо про Меджибіж: стародавня фортеця, лицарські бої у серпні, хасиди, яких чомусь тут багато — от мінімальний набір знань та асоціацій, що мимоволі виникають у більшості наших громадян. Але що насправді означає спадщина цього містечка для України в цілому та Хмельниччини зокрема, що приховує замок та яким він стане в найближчі часи, а також чому тут не зніматимуть кіно — про усе це у 15-ти відповідях на головні запитання  нашим читачам розповів директор Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Олег Григорович Погорілець.

• Отож, чим є Меджибізька фортеця для містечка і як все це правильно називається?

Юридично, стіни фортеці та усе, що всередині  — це і є Державний історико-культурний заповідник «Межибіж». На жаль, сюди не включено ряд об’єктів поза мурами, таких як залишки костелу Святої Трійці, «Турецькі стовпи», вежа-ротонда, єврейський некрополь та й саме містечко загалом. Ми над цим працюємо і звісно прагнемо, аби вся історична частина знаходилася під захистом держави, оскільки цінність тут має, без перебільшення, кожний квадратний метр. Також ми прагнемо отримати найвищий статус — Національний, замість сучасного Державного. Допоки ми можемо вирішувати питання лише в межах фортеці, але співпрацюємо з місцевою владою Меджибожа, аби тут розуміли справжню коштовність спадщини, можливості для наповнення бюджету та розвитку всієї громади.

• Яке значення має фортеця, як об’єкт історико-культурної спадщини, на загальнодержавному та обласному рівнях? Можливо є приклад, з чим її можна порівняти на світовому рівні, приміром, Стоунхендж для Великої Британії.

Порівнювати Меджибізьку фортецю з іноземними об’єктами у плані державного значення неможливо, оскільки наш замок тяжіє до основних пам’яток творення української державності, так само як і Кам’янець-Подільська фортеця, Хотинська, Луцька та інші. Ці фортеці важливі для національної пам’яті народу, що має власну історію. В порівнянні зі Стоунхенджем, що, до того ж відноситься зовсім до іншого періоду, —  якби цієї пам’ятки не було, британці навряд чи стали б від цього іншим народом. А от наші оборонні фортеці є невід’ємною частиною історії вікового державотворення, тому цілком ймовірно, що без подібних пам’яток історії, архітектури та культури не було б і нас.

• Які основні джерела фінансування об’єкту і від чого він залежить найбільше?

На сьогодні ми маємо два основних джерела фінансування: обласний бюджет, звідки виділяються кошти на утримання самого заповідника, як структури та власна фінансова діяльність. До першого відносяться забезпечення заробітних плат та нарахувань на них, відшкодування комунальних послуг, серед яких найбільше вартує електроенергія, як основний ресурс для опалення у холодну пору року. Це найстабільніше джерело і за шість останніх років на реставраційні роботи звідси було виділено 35 мільйонів гривень. Все решта ми намагаємося заробляти самотужки й з цих коштів платимо за вивіз сміття, чистку вбиралень, купуємо чи замовляємо різні дрібні речі для облаштування експозицій тощо.

Також ми сподіваємося й на третє джерело фінансування — Президентську програму «Велика Реставрація». Наш заповідник є у переліку об’єктів, що претендують на виділення коштів, але будь-яка державна програма пов’язана з бюрократією. Приміром, 2018 року ми мали можливість отримати від держави 20 мільйонів гривень. Але через помилку в механізмі заведення грошей вони потрапили до Міністерства культури, що нас не фінансує. У підсумку: грошей ми не побачили, їх скерували на інші заповідники України і зараз за цим фактом нагорі ведеться карна справа. Так само у 2019-му ми чекали 25 мільйонів гривень — результат такий самий.

• Бюджет, наближений до ідеалу — це мільйони чи мільярди?

Є декілька градацій у фінансуванні. Найперша — це існування музею, як установи, заробітна плата, утримання місць, де працюють науковці та інша повсякденна робота. Вона триває безперервно ще з 1971, коли була відкрита перша експозиція. Інший рівень фінансування — це проведення реставраційних робіт. Спершу це виведення з аварійного стану споруд, в яких немає дахів, розсипаються стіни, в холоди замерзає а у дощ замокає. І от на сьогодні всі ці роботи завершені.

Тепер настав час реставраційних робіт і за нашими підрахунками на все необхідно близько трьохсот мільйонів гривень. Насправді це не так багато, як може здатися на перший погляд, особливо, якщо перевести у Євро або порівнювати з кошторисом на ремонти доріг. Але після цього наступить ще один етап — музеєфікація. Зрозуміло, що приміщення не можуть стояти пустими, тож ми маємо розміщувати тут автентичні експонати, або замовляти репліки що відповідають певним історичним періодам,  розміщувати інформацію про предмети, події та особистостей. Дуже б хотілося створити воскові чи інші фігури багатьох людей, про яких ми розповідатимемо.  Наприклад, влітку  1917 року Гетьман Павло Скоропадський проводив українізацію царського війська та створив перший український корпус, що потім воював з більшовиками.

• Наскільки реставрація наближає об’єкт до історичних реалій? Чи не страждає образ фортеці від використання сучасних конструкцій та матеріалів?

Зрозуміло, що сучасні технології будівництва сильно відрізняються від того, що було у XVI чи ХІХ століттях. Приміром зараз для кріплення верхніх частин споруд ми використовуємо бетонні армопояси та металеві балки. Але усе сучасне ховається від очей відвідувачів й про це знають лише спеціалісти-будівельники. Врешті ми намагаємося відтворювати відповідно до періоду, коли це створювалося.

Кожна пам’ятка має свій особливий шарм у стані руйнації — це називають «гарні руїни». По всій Україні таких об’єктів вдосталь, є і в Хмельниччині, наприклад у Антонінах чи Ізяславі. Але інколи слід жертвувати навіть «найгарнішими руїнами» та часткою автентичності, щоб зберегти історичну пам’ятку загалом. І саме так ми вважаємо у нашому заповіднику.

• Що заплановано змінити в найближчі 1-2 роки?

Найближчим часом нічого нового не з’явиться, а навпаки — дещо закриється. Це буде південна частина замку, де розміщені сучасні туалети. Ми закриємо її повністю, оскільки розпочинаємо будівництво сучасних туалетів під землею та відтворення на поверхні великої дерев’яної будівлі, що знаходилася там раніше.

У перспективі кількох років відкриття для відвідувачів підземелля палацу Синявських, а, за відповідного фінансування, вже перший і другий його поверх. Там ще продовжуватимуться оздоблювальні роботи, але планувати туристичні маршрути вже буде цілком можливо.

• Що у підземеллях?

Зараз там вже добре та безпечно (сміється — прим. ред.). Ми працюємо над концепцією музеєфікації цих підземель, де будуть імітації певних замкових інституцій. Це в’язниця, камера тортур з усім необхідним інструментарієм, оскільки кожен замок проводив слідчі та карні дії. Але тут будуть і мирні приміщення, скажімо скарбниця, де ховали свої статки власники фортеці. В ті часи місцевих банків не було, Швейцарія — далеко, тож усі статки зберігалися безпосередньо у фортеці. Також ми плануємо створити дегустаційну залу й частувати туристів вином, виготовленим за рецептами XVI століття. А ще у планах створення льодовні — це таке приміщення-холодильник, куди взимку зносили випиляну з річки кригу й у такий спосіб впродовж весни і літа підтримували низьку температуру для збереження припасів.

Щодо криниці в «Офіцерській» вежі — з часом вона також буде відновлена. Зараз ми розчистили колодязь на 14 метрів вглиб і там вже навіть з’явився метр води. Але робітники натрапили на перешкоди: у мулі лежать дерев’яні ємності, що колись слугували для підйому води, але потім попадали униз на рівні XVIII століття. Розібрати їх та витягти нагору — складне завдання. Жоден археолог із тих, хто куштував воду на смак не постраждав, однак для її промислового використання буде потрібно встановлювати насосне та фільтраційне обладнання. Навіть у старовинних записах зазначено, що місцева вода відноситься до підшкурних та не вирізняється гарною якістю.

• Які археологічні розкопки плануються в майбутньому? Чи, можливо, є якийсь скарб з переказів чи легенд, що дослідники шукають цілеспрямовано?

Всі дослідники хотіли б знайти «легендарні підземні ходи», що ведуть до Кам’янець-Подільського, Летичева тощо, але таких ходів нікому досі не траплялося. Однак є переказ дослідника те етнографа Володимира Гульдмана, де написано про три знайдені труни з тілами турецьких паші на місті обвалу в одній зі стін — така знахідка була б цікава.

Також у 70-х роках при вивозі ґрунту з території фортеці знайшли муміфіковану жіночу руку, що й досі перебуває у музейних фондах. Фрагмент добре зберігся, чітко видно навіть кожен ніготь, але де знаходяться інші фрагменти тіла — невідомо. Ця знахідка стала б першою українською, не єгипетською, мумією.

Є надія і на справжні скарби: в ході міжусобиць між князями у ХІІІ столітті, 1257-го року Меджибіж було спалено, але про коштовності нічого не сказано. Тому вони все ще можуть бути заховані десь на території фортеці. Та не лише золото й срібло ми вважаємо скарбами: протягом двох тижнів археологи знайшли три печатки князя Ярослава Ізяславовича. Це свідчить, що стародавній Меджибіж був важливим центром Київської Русі, куди писали свої листи найвищі державні мужі. Тому ці шматки свинцю, або навіть фрагменти старої кераміки, з історичної точки зору такі ж вартісні, як і дорогоцінні метали.

• Як з точки зору маркетингу ведеться популяризація об’єкту

Ніяк. По правді ми не проводимо жодну маркетингову активність, оскільки не готові інфраструктурно приймати більшу кількість відвідувачів, ніж їх є тепер. Для нас такий показник складає від 30 до 50 тисяч людей на рік. Ми намітили верхню межу в 100 тисяч відвідувачів щороку і тоді буде цілком рентабельним проведення усіх заходів, що ми організовуємо. Я маю на увазі суто наші заходи, такі як «Ніч музеїв» чи «Гарбузова ніч», а не великі фестивалі чи лицарські бої, що збирають великі аудиторії.

Ми вміємо вдало підключати маркетинг, але прагнемо спершу створити комплексний туристичний продукт, що залежить від багатьох факторів. Інакше негативних відгуків просто не уникнути, а нам потрібні лише задоволені туристи.

Разом із тим, на державному рівні, фортеці в Меджибожі та Кам’янець-Подільському є двома найпотужнішими туристичними магнітами Хмельниччини. Наш замок є у переліку «Великої реставрації», що теж гарно працює як реклама. Але наразі ще багато чого не готово, тому ми не готові до великих рекламних кампаній як всередині країни, так і за її межами.

• Турист Меджибізької фортеці — хто він?

Дуже приємно, що за останні 10 років образ пересічного туриста зазнав якісних змін. Раніше це були переважно групи близько 50 людей, що їхали сюди централізовано автобусом, дорогою встигали вже поїсти і трохи випити, тому у замку їх цікавили місця, де «пофоткатися», чи є підземелля, де вбиральня і найближчий магазин. Зараз основні туристи це або сім’ї, або спільнота друзів, які обирають маршрут для відпустки чи подорожі і включають до нього нашу фортецю. Це вже вмотивовані туристи, які вивчають маршрут завчасно, тому приїздять вже з питаннями, інколи надзвичайно складними, та мають чітке розуміння, за чим саме приїхали. І це надзвичайно приємно, коли люди подорожують країною та пізнають її для себе, наче «Terra Incognita», досліджують історію та вивчають шлях рідного народу. Адже інколи українці краще знають історію інших країн чи цивілізацій, ніж власну історико-культурну спадщину.

• Наскільки заповідникові нашкодила пандемія?

Нашкодила? Навпаки — вона посприяла. Я вдячний пандемії, що вона спонукала українців подорожувати Україною. В умовах обмежень легкі на підйом люди замість летіти за кордон, почали активно пересуватися своєю країною. Ми це відчуваємо і цьогоріч вже прийняли наших туристів вдвічі більше, ніж у роки без пандемії. Тому наслідки обмежень помітні не лише на кількості відвідувачів, а й на обсягах зароблених нами коштів.

• Яка частка іноземців у загальному потокові туристів? Хто вони та чим цікавляться?

Загалом іноземців з-поміж загальної кількості туристів, близько 5%. Переважна статистична більшість — це чоловіки, яких привозять на екскурсію наші українські жінки, які свого часу виїхали за кордон. Насправді це досить гарний приклад, оскільки за кордоном наші люди розуміють, наскільки там багата й шанована історія для кожного з народів. Тому в Україні жінки показують своїм новим чоловікам чи майбутнім чоловікам, що і в нас є власна історія та пам’ятки, варті уваги.

У зв’язку з війною, дорогами чи пандемією поки сподіватися на великий приплив іноземців не варто. Але з часом ми нарощуватимемо співпрацю з іншими країнами. Приміром із Польщею, для жителів якої в нас є чудові туристичні пропозиції, такі як «Шляхами кохання Тадеуша Костюшка», який був у Меджибожі та кохав Теклю Журовську, чи «Шлях Гедеміновичів» — величезний проєкт, що залучає Литву, Білорусь та Україну, де колись існувало Велике Князівство Литовське.

• Яких інфраструктурних об’єктів біля фортеці не вистачає, аби відвідувачів стало більше?

Дуже багатьох, насправді. Найперше, немає єдиного інформаційного центру, що розповідав би туристам про містечко загалом. Адже тут, окрім фортеці, є єврейський некрополь, де поховано засновника хасидизму Баал-Шем Това. Тоді б туристи могли довше залишатися в Меджибожі, а не лише відвідувати замок.

Але тоді постає питання готелів, мотелів чи хостелів, закладів швидкого харчування з якоюсь місцевою родзинкою. Також не вистачає серйозної сувенірної брендованої продукції. Звісно, ми продаємо магніти та інші сувеніри, але це для найбільш широкого загалу. Колись містечко славилося різними майстрами, які шили унікальне взуття і це можна було б відродити. Найкраще було б відновити центральну вулицю у стилістиці минулих епох, де в кожному будинку існували б свої майстерні, пошивні цехи, ресторації тощо. А якщо до таких тематичних закладів додати ще й по кілька номерів, то для туристів одразу б відкривалися нові унікальні можливості: зустріти світанок на бастіоні, сходити на ранішню риболовлю чи по гриби — все це можливо, але потребує зацікавленості, інвестицій та розвитку.

• Окреме питання по Музею Голодомору. Наскільки він унікальний, які враження викликає у відвідувачів?

На сьогодні музей, що присвячений страшній трагедії українського народу середини ХХ століття, створений Миколою Мазуром, його родиною та друзями, є унікальним на весь світ. На моє переконання, навіть виставка у Національному музеї Голодомору та геноциду в Києві не так яскраво розкриває трагедію і в історичному, і в художньому планах. Музей Голодомору в Меджибожі чітко вказує на причини винищення людей на родючих чорноземах та винуватців цього злочину. І коли мені кажуть, що голод був і в Казахстані, і в інших місцях, я відповідаю, що є річка Збруч, що розділяє Хмельницьку та Тернопільську області. З-за річки люди кидали зерно, аби тут рятувалися; там смертність не виросла,  а тут збільшилася у десятки та сотні разів.

Сьогодні є інше питання: як Музей Голодомору вписується у концепцію музеєфікації фортеці. Адже це військовий об’єкт, що має свою історію та практично нічим не пов’язаний з Голодомором. Меджибіж був торговим містечком, переважно з єврейським населенням і наслідки голоду тут відчувалися набагато менше. Але ми спільно знайшли рішення, і оскільки замок — це музей розвитку фортифікації та військової справи у Східній Європі, ми визначили Музей Голодомору як відображення одного з видів гібридної війни. Це коли людей знищують без зброї, простими методами, такими як відсутність їжі. І в світлі сучасних подій на Сході, гібридна війна, на жаль, не втрачає своєї актуальності.

У книзі відгуків Музею Голодомору є записи багатьма мовами, оскільки відвідувачі тут були практично з усього світу. Вони пишуть, як відчувають біль українського народу та глибину цієї трагедії.

• Що ніколи не з’явиться всередині фортечних мурів?

Певний час я був принциповим противником кімнати тортур, але попит та бажання відвідувачів вказують на доцільність такої локації. Я вважаю, що в межах замку ніколи не буде ресторану, хоча про це думали і деякі мої попередники, і постійно питають гості фортеці. Дехто посилається у цьому на досвід європейських країн, але я трохи подорожую Європою і жодних ресторанів у замках там немає. Також тут не може бути й готелю, проте ексклюзивні номери для молодят, приміром, які б хотіли провести у фортеці першу шлюбну ніч — це непогана ідея.

А от чого точно тут не буде, так це зйомок кіно. Я не раз спостерігав, як кіношники ставляться до пам’яток культури чи архітектури під час виконані своїх завдань — мені б вкрай не хотілося, щоб з нашою фортецею робили щось подібне. А в решті, не бачу чогось неприйнятного. Фортеця має жити сучасним життям, причому цілодобово, інакше це буде просто нагромадження каміння. Саме тому вебкамера встановлена так, щоб було добре видно життя фортеці і вдень, і вночі. Ми абсолютно не проти проведення у замку корпоративів чи тих самих весіль, відкриті для ідей та заходів.

Маємо великі сподівання на повноцінний дитячий фестиваль, коли діти змалечку зануряться у цю тему, пройдуть посвяту в захисники замку. На жаль, пандемія вже вдруге поспіль заважає провести такий захід, але він обов’язково буде. Так само як і має розвинутися бренд «Magic Medzh» («Меджік Медж» — англ., прим., ред..), під який можна підв’язати і мед, і магію, і багато іншого.

Дякуємо за вичерпні відповіді, але ми не можемо не задати останнє, бонусне запитання. Олег Григорович, у Ваших мріях, якою стане фортеця через 10-15 років?

Переконаний, що за такий час наша фортеця стане інтерактивною. Немає нічого кращого для пізнання ішного часу, ніж спроба  себе у якійсь тогочасній ролі. Тому кожен відвідувач повинен мати нагоду викарбувати власноруч монету, адже у 1540-му році перший одноосібний власник Микола Синявський викупив за три тисячі таких монет фортецю, містечко Меджибіж й на додачу 36 довколишніх сіл. 

Іншим серйозним інтерактивом у нас має бути перебування у камері тортур — без ризику для життя й здоров’я, звісно. Великі плани і на кулінарію: приміром дитячим екскурсіям ми хочемо пропонувати на початку власноруч замісити шматок тіста, що до кінця екскурсії перетвориться на запашну хлібину в замковій печі та повернеться до юного пекаря.

І таких прикладів взаємодії має бути дуже багато. Адже найкращий спосіб щось пізнати — це торкнутися його та стати учасником. Саме тому кожен, хто відвідає Меджибізьку фортецю, отримає та понесе далі частинку її енергетики. А можливо — захоче повернутися сюди наново, аби дізнатися та відчути ще більше.