На Шепетівщині суд відмовив батьку визнати, що він виховує сина: мати за кордоном, дитина живе з татом, але суди завжди на боці матерів

Шепетівський суд відмовив чоловікові визнати факт самостійного виховання сина, хоча дитина живе з ним, а мати перебуває за кордоном. Суд визнав, що мати “бере участь у вихованні” через телефонні дзвінки та передачі з одягом. Це черговий приклад системної проблеми українських судів: незалежно від аргументів та фактів, діти майже ніколи не присуджуються батькам. Про рівноправність мова вже не йде.

Чоловік на Шепетівщині намагався довести очевидне: він самостійно виховує та утримує свого малолітнього сина. Дитина живе з ним. Мати за кордоном. Але суд відмовив. Бо мати “телефонує” та “надсилає передачі”. І це типова ситуація для України — суди практично ніколи не стають на бік батьків.

Чоловік із Шепетівського району звернувся до суду з проханням встановити факт, що він самостійно виховує та утримує малолітнього сина 2014 року народження.

Факти справи:

• Батьки були одружені, мають двох дітей (2006 та 2014 р.н.)
• Шлюб розірваний
• Обидві дитини проживають з батьком
• Мати перебуває за кордоном
• Мати не бере участі в повсякденному вихованні дитини

Чоловік просив встановити цей факт для соціального забезпечення — пільг, допомоги, можливості отримувати підтримку як одинокий батько.

Рішення суду: абсурд

Шепетівський міськрайонний суд відмовив.

Аргументація суду вражає своїм цинізмом:

«Суд встановив, що відповідачка бере участь у вихованні неповнолітнього сина. З об’єктивних причин спілкування матері, яка проживає за кордоном, та дитини відбувається шляхом телефонних розмов, а також безпосередніх побачень під час приїзду матері в Україну».

Тобто: мати живе за кордоном, телефонує дитині — і це вже “бере участь у вихованні”.

Далі ще краще:

«Відповідачка надсилає дитині передачі з одягом та продуктами, передає гроші на кишенькові витрати сина, а також здійснювала оплату додаткових занять дитини».

Тобто: мати надсилає передачі та іноді платить за гуртки — і це достатньо, щоб вважати, що вона “виховує” дитину.

А батько, який щодня прокидається з дитиною, годує, одягає, веде до школи, робить уроки, лікує, доглядає— це не “самостійне виховання”.

Системна проблема

Це не виняток. Це система.

По всій Україні суди працюють за однією схемою: діти завжди матерів, батьки — другий сорт.

Які б аргументи не наводив батько:

• Мати алкоголічка — дитина з матір’ю
• Мати за кордоном — дитина з матір’ю (формально)
• Дитина реально живе з батьком роками — це не самостійне виховання
• Батько має кращі умови — не важливо
• Дитина сама хоче жити з батьком — не враховується

Жоден суд в Україні практично не присуджує дітей татам. Навіть коли факти очевидні.

Гендерна дискримінація батьків

Українська судова система живе за стереотипом із 1950-х: “дитині потрібна мати, батько — це той, хто платить аліменти”.

Батько не може:

• Отримати дитину після розлучення (навіть якщо мати не займається вихованням)
• Довести, що він самостійно виховує (навіть якщо дитина живе з ним)
• Отримати пільги як одинокий батько (бо мати “телефонує”)
• Претендувати на аліменти від матері (суспільство цього не визнає)

Мати може:

• Жити за кордоном — але формально “виховувати” через телефон
• Не бачити дитину місяцями — але “брати участь” через передачі
• Не платити на утримання — і суд не вважатиме це проблемою
• Мати всі права на дитину, навіть якщо фактично нею не займається

Суд про “інтереси дитини”

Найбільший цинізм у рішенні суду — посилання на “інтереси дитини”:

«Окреме проживання одного з батьків неповнолітньої дитини не може бути підставою для обмеження його участі у вихованні та утриманні дитини, оскільки це суперечитиме інтересам дитини».

Тобто: визнати, що батько самостійно виховує дитину — це “обмежити участь матері у вихованні”.

Хоча мати реально не бере участі в повсякденному вихованні, живучи за кордоном.

Але визнати цей очевидний факт суд відмовляється, бо це нібито “суперечить інтересам дитини”.

Логіка відсутня.

Що суд вважає недостатнім

Суд зазначив, що позивач не довів:

• Порушення умов життєдіяльності дитини
• Що встановлення факту сприятиме достатньому утриманню
• Що це запобігатиме обставинам, за яких дитина може залишитися без піклування

Тобто: дитина живе з батьком, їсть, одягнена, ходить до школи — але це не доказ того, що батько її утримує.

Мати живе за кордоном, телефонує раз на тиждень, надсилає передачі — і це доказ того, що вона “виховує”.

Батьки — громадяни другого сорту

Українське законодавство та судова практика фактично перетворили батьків на громадян другого сорту у питаннях виховання дітей.

Батько може:

• Працювати та платити аліменти
• Бачити дитину за дозволом матері
• Намагатися довести свою любов до дитини в суді (безуспішно)

Батько не може:

• Претендувати на рівні права щодо дитини
• Самостійно приймати рішення про виховання
• Отримати дитину на виховання (навіть за наявності всіх умов)
• Бути визнаним одиноким батьком (навіть якщо реально один виховує)

Наслідки для дитини

Ірονія в тому, що суди посилаються на “інтереси дитини”, але фактично порушують ці інтереси.

Дитина має право:

• Жити з батьком, який реально нею займається
• Отримувати від держави підтримку, якщо один батько фактично відсутній
• Мати визнання того факту, що батько її утримує та виховує

Але суд відмовляє. Бо стереотип “дитині потрібна мати” важливіший за реальність.

Про яку рівноправність йдеться?

Україна ратифікувала міжнародні конвенції про рівність прав, гендерну рівність, права дитини.

Але в судовій практиці щодо дітей ніякої рівності немає і близько.

100% випадків — діти з матір’ю. Батьки — платять аліменти та телефонують.

Навіть коли мати:

• За кордоном
• Алкоголічка
• Не займається дитиною
• Не має умов

Суд все одно знайде аргументи, чому дитина має бути з матір’ю (або чому батько не може вважатися одиноким).

Що робити батькам

Реальність така: українська судова система дискримінує батьків.

Навіть якщо ви:

• Реально виховуєте дитину
• Маєте всі умови
• Дитина з вами живе
• Мати не бере участі

Суд знайде аргументи, чому ви “не довели” своє право.

Тому батькам залишається:

• Продовжувати виховувати дітей (без визнання цього факту державою)
• Не отримувати пільги та підтримку
• Оскаржувати рішення (переважно безуспішно)
• Чекати, поки судова система почне керуватися фактами, а не стереотипами

---

За матеріалами: Шепетівський міськрайонний суд, Хмельницька область

Рішення ще не набрало законної сили та може бути оскаржене до апеляційного суду (хоча шанси мінімальні — апеляційні суди такі самі).

Висновок: Українська судова система живе в паралельній реальності, де телефонні дзвінки матері з-за кордону важливіші за щоденне виховання батьком. Про рівноправність батьків говорити не доводиться — вони громадяни другого сорту в очах судів. І це проблема не одного батька на Шепетівщині. Це системна дискримінація по всій Україні.